Іноді буває так, що глядачі дивляться виставу, насолоджуються грою акторів, режисерською фантазією та думкою – і все, здається зрозуміло. Але проходить час, а вистава не полишає: виникають питання, роздуми стосовно дій героїв, задуму режисера тощо. Наш театр завжди відкритий до діалогу. Сьогодні головний режисер та режисер-постановник вистави «Ріка на асфальті» Геннадій Вадимович Фортус та актори поділяться з нами своїми роздумами, дадуть відповіді на запитання глядачів. · Геннадію Вадимовичу, розкажіть нам історію створення вистави «Ріка на асфальті»? · П’єса була написана Дмитром Ліпскеровим наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Цікава річ, з автором п’єси мене пов’язує мій товариш, однокурсник Ігор Воробйов. Він, закінчивши Харківський інститут культури, поїхав до Москви, і вчився на одному курсі з Дмитром Ліпскеровим в Щукінському театральному училищі. На момент написання п’єси «Ріка на асфальті» автору було дев’ятнадцять років. П’єса, як розповідав сам автор, була написана за одну ніч. Невдовзі її опублікували в журналі «Сучасна драматургія» - дуже популярному на той час театральному часописі. На мене ця п’єса сильно подіяла тоді: це таке виняткове одкровення молодої людини в радянський країні. А її дуже гарно зрозумів. Мене приголомшили вихідні обставини , що сформували сценічні події: смерть батька героя. Тоді я не зосереджувався на відносинах чоловіка та жінки. Я розумів, що між ними (героями п’єси Ричардом і Каніфоль) кохання ще немає, воно не зароджується в п’єсі, а ось те, що молоді люди залишилися без життєвої платформи, це мене надзвичайно зачепило. Чому доросла людина пішла із життя. Я це пов’язав з процесами, які відбувалися в шістдесяті роки. Молоді поети, художники, музиканти боролися за право незалежної вільної творчості, створювати нове незаангажоване радянською ідеологією мистецтво. Вони зруйнували банальну, заштамповану культуру, а натомість треба було створити іншу, а це не так просто. І звичайно вихід – піти з життя. Ніхто не думав, що залишають своїх дітей без життєвої платформи, не навчили жити ні по-старому, ні по-новому. І для мене ця тема була головною, а не тема кохання. • Ви прочитали п’єсу в кінці вісімдесятих років, а виставу поставили в новому тисячолітті (прем’єра відбулася 26 березня 2011 року). Чому так сталося? • Для вистави потрібні артисти, які б підходили для творіння. Іноді режисеру задають питання: «Чому ти не поставиш Гамлета», на що режисер відповідає: «У мене не має Гамлета», здавалось би ціла трупа акторів, але саме того, хто зможе відтворити цю роль не має. • Запитання від нашої постійної глядачки Вікторії Попової: «Чи на довго вистачить сил у Каніфоль тримати Річарда у здоровому глузді, як довго триватимуть їх відносини?»» • Дуже гарно, що в п’єсі хлопець та дівчина – це дві різні істоти, з різних планет, з різними соціальними рівнями і зустрілися вони випадково. І мова не йде про те, чи залишаться вони разом. Вони підуть погуляють, можливо. Вона зробила правильний для себе крок, вона земна дівчинка. Так Каніфоль простіша, вона з іншої сім’ї, вона не космічна дівчинка, але вона зробила вражаючий вчинок, вона залишила на землі людину. Звичайно вони, скоріш за все, не стануть чоловіком і дружиною. А якщо і одружаться, тоді доведеться комусь йти на поступки: або Каніфоль піднятися до рівня Космосу, або Річарду спуститься. Але запевняю вас, що з його психікою все гаразд. Він не збожеволів, він не стрибнув в «Ріку». І Каніфоль він запросив як свідка цього акту, щоб зрозуміти чи правильно він робить. Чому він не стрибнув один, навіщо йому була потрібна Каніфоль? Певно він в чомусь сумнівався. Він запросив її на перевірку своїх почуттів, чи можливо його зупинити. Але коли вона сказала, що буде стрибати з ним, то він відчув підтримку, отже, він правильно мислить. І ось тут такі прості речі як «мені холодно», «я хочу їсти» можуть зіграти ключову роль в долі людини. Мені здається, що з цією зустрічі шлюбу не вийде. Чому Шекспір вбив Ромео і Джульєтту? Чому не дав їм щасливе майбутнє? Чому багато авторів, коли з’єднують молоді серця, залишають історію незавершеною. А тому, що далі все розвивається трошки по іншому. Якщо Каніфоль зможе переконати Річарда, що піклування про нею займе все його життя, це буде його Космос, вони зможуть навіть щасливо жити разом. Він буде її цінувати як людину, яка повернула йому життя. • Геннадію Вадимовичу, чому ви обрали цю п’єсу для постановки? • Я ніколи не ставлю вистави просто так. Я ставлю автобіографічні вистави. Якщо взяти всі вистави, які я поставив, там завжди є місце мені, моїй долі. Або частинка мого життя, або про моє кохання, або про нездійснену мрію, обов’язково є я. І не важливо комедія це чи трагедія. Тоді я розумію, що роблю і можу побачити артиста. Так було і з виставою «Ріка на асфальті». В п'ятнадцять років я пішов із дому, тому для мене було це близько. Покинутий Річард, покинута по суті Каніфоль. І ось ця Ріка на асфальті, я її дуже реально уявляв: асфальт, дороги, вулиці, тиск домівок, квартир. В той час я дуже полюбляв дивитися у вікна, тому що в кожному вікні свій світ. Але артистів, які змогли би зіграти у виставі, на той момент я не знайшов. І ось так в пошуках акторів пройшло двадцять років. Більше того, через деякий час я раптом виявив, що деяким ця п’єса не подобається. Один театральний критик казала, що п’єса примітивна та банальна. Але коли я її поставив і вона подивилася виставу, то сказала: «Тепер я розумію чому ти двадцять років чекав. Ти відкрив переді мною увесь світ». • Геннадію Вадимовичу, після двадцяти років пошуку тих самих акторів ви обрали Юрія Драненка та Анну Сімонову. Чому саме такий вибір? • Юрій Драненко належить до людей, які пережили драму з батьками. Мене ще майстер вчив шукати у акторів драму. Актор не зможе зіграти те, чого він не пережив або в якійсь ситуації був свідком. Юрій на той час зміг це зробити. Він був дуже тонкий, чуттєвий , чуйний, трішки слабкий і надламаний. Але це тільки на той час. Я довго спостерігав за ним і, коли він був вже готовий, запропонував цю п’єсу. На роль Каніфоль я шукав сильну дівчину, обрав Анну: вона сильна дівчина, вольова, тоді для неї світ тільки відкривався. Працювали цікаво, довго. Виставу високо оцінили. В 2011 році на фестивалі-конкурсі на найвищу нагороду Придніпров'я «Січеславна-2011» вистава отримала нагороди: «Кращий драматичний спектакль для юнацтва», Юрій Драненко отримав приз «Надія Січеславни-2011» за «Кращу чоловічу роль», а Анна Симонова за «Кращу жіночу роль» у виставі «Ріка на асфальті». Театральний критик Євгеній Русабров дуже цікаво оцінив виставу: «Якщо б я подивився цю виставу раніше, будучи молодим чоловіком, то багато помилок не вчинив». Для мене це була висока та вагома оцінка. Другий склад вистави – Дар’я Чебаненко та Назар Баранніков. Як вже відомо з їх попередніх інтерв’ю, Дар’я та Назар працювали над виставою самостійно, але звичайно під моїм керівництвом. Естетика театру передбачає зміну концепції з точки зору сьогоднішнього дня, з точки зору даних людей, які будуть грати виставу, з точки зору того, що ми перенесли виставу на малу сцену. Вийшла інша вистава, вона по іншому впливає на глядача. Ці актори мають свої душевні історії, свої відносини з батьками, тому виносять свою проблему у рамках задач, поставлених перед виставою. Назар в своєму образі більш сильний, більш вольовий. Дар’я яскравіше показала жіночність. І на останок, хочу зауважити, що дуже добре, що цю виставу дивляться і дорослі, і молодь. Рекомендую на виставу приходити батькам зі своїми дітьми. Ми даємо теми для розмови батьків з дітьми. Скільки дітей вже стоять на дахах? Комусь допомагають, кому ні. А хтось зараз стоїть і хитається. Треба зупиняти цей процес. Вистава кричить про те, що дитину треба кохати. І коли мене запитують: «І як же Каніфоль буде жити з Річардом?». Да не буде вона з ним жити, вона виконала своє задачу. Вона повернеться додому, але вже іншою. За один вечір обидва змінилися. Він очевидно оцінив, що таке життя, в решті решт, а вона зрозуміла, що ті проблеми, які існують в її житті – це не проблеми: їх можна вирішити. Запитання Валентини Бригеди до чоловічого акторського складу: «На вашу думку, чи зміг би Річард самостійно вибратися з тієї «молочної ріки», без допомоги дівчини?» • Як на твою думку Юрію? • Думаю сам не зміг. Він був готовий до самогубства, але шукав якусь зачіпку. Все ж таки за розвиток хлопчика відповідає батько. Але батько не залишив йому ніяких реальних життєвих зачіпок, крім історії з Рікою. Тому його моральні, інтелектуальні, емоціональні основи – це Ріка. Сини частіш за все мріють бути схожими на батька, тому Річард і хотів повторити вчинок батька. Рішення у Річарда було прийнято, а Каніфоль – це відстрочка. Самогубці, плануючи залишити життя, шукають людину-свідка, який потім розповість іншим, чому він це зробив. У батька це був син, а Річард знайшов для цього Каніфоль. Річард не самогубець, йому просто так пояснили світ, іншого вибору не було. Після цього вечора Річард настільки змінився, що Каніфоль не доведеться його витягувати. Це в тому випадку, якщо вони залишаться разом, хоча я не думаю, що вони залишаться разом. Він побачив, що є життя, є кохання, є люди яким складніше. Каніфоль показала Річарду вихід, дала другий шанс. • А як ти вважаєш, Назаре? • Мені здається, що Річард не зміг вибратися самостійно. Зі стану самозаглиблення та депресії впоратися самому практично неможливо. А можливо він і не дійшов би до самогубства. Щодо стосунків з дівчиною після проведеної разом ночі то, я вважаю, у них короткочасний роман. Не вірю в те, що вони зможуть прожити довге і щасливе життя разом. Навіть року їм не даю. Друзі, хочу звернути вашу увагу! Мене наступне вразило. Зараз буде дуже цікаво. На запитання нашої глядачки відповідатимуть дівчата – Анна Симонова та Дар’я Чебаненко. На Вашу думку, чи не втомиться героїня завжди "тягнути на собі", рятувати героя? І чи буде це потрібно, чи він сам віднайде сили радіти життю? • Анна, що ти скажеш з цього приводу? • На той час, коли Геннадій Вадимович ставив виставу була хвиля того, що чоловіки вирішували зі своїм життя так, як батько Річарда. І тільки гідна жінка могла врятувати чоловіка. Я вважаю, жінка може все. І простити, і відпустити, і прийняти таким, який він є. Якщо говорити про життя, напевно буде складно з таким чоловіком. Але коли кохаєш, то можливо все вийде. Тоді, коли я грала цю виставу мені було двадцять п’ять років. На той час «тягнути» такого чоловіка і сил, і витримки у мене вистачило, я би хотіла це зробити. Я вважала, що заради кохання можна зробити все. Зараз я змінилася, у мене є досвід, і моїх сил та терпіння достатньо буде для того, щоб постійно «тягнути на собі» такого чоловіка. Але зараз я вже задумаюся: чи потрібно мені це? Але все ще залежить від чоловіка. Але якщо у нього є бажання жити і кохати, то жінка буде заради такого чоловіка робити все. Ця вистава багато мені дала! Іноді треба життя прожити, щоб щось важливе для себе зрозуміти. Зігравши цю роль, мені як жінці багато що стало зрозуміло. Дуже вдячна Геннадію Вадимовичу за можливість зіграти таку роль. • Дар’я, як ти вважаєш? • Мені здається, що у стосунках жінці все одно важче. Як казав Геннадій Вадимович, якщо одного разу ви врятуєте самогубця, то він буде жити з болем в душі усе своє життя. Але я не можу сказати, що Річард точно вирішив це зробити, він шукав людину, яка могла би його зупинити. І він її знайшов. Коли на даху Каніфоль сказала: «Я тобі вірю», -він зрозумів, що вона саме та жінка заради якої треба жити. Так і з батьком, якщо б дружина залишилася з ним, він би не покінчив життя самогубством. Мені здається, Каніфоль буде надихати Річарда, допомагати, буде тією шиєю, якою повинна бути жінка. У Каніфоль сім’я буде на першому місці, тому що у неї її по-справжньому не було. Я вважаю, що Річарду і Каніфоль треба дати шанс на те, щоб вони прожили довге і щасливе життя разом. Я граю таку Каніфоль, яка дасть йому шанс. І коли вони стануть старенькими, сидітимуть на даху разом, згадуючи той вечір, Річард обов’язково скаже: «Як добре, що я зробив тоді правильний вибір». Вони будуть прикладом щасливої пари. П’єса «Ріка на асфальті» Д. Ліпскерова вперше була поставлена в 1989 році в театрі-студії О.П. Табакова, а потім ще в більш ніж полутора тисячі театрів та студій. Це красномовно свідчить про те, що п’єса хвилює думки і серця багатьох людей. Популярність та довге життя вистави «Ріка на асфальті» в нашому театрі теж тому доказ. Режисер-постановник Геннадій Фортус та актор Анна Симонова, Юрій Драненко, Дар’я Чебаненко та Назар Баранніков створили виставу, яка висвітлює найважливіші питання життя: сенс життя, цілі, складність людських стосунків. Цікаве режисерське вирішення конфлікту, художнє та музичне оформлення, яскраво-емоційні образи героїв роблять виставу захопливою і незабутньою.