Н.Ігнатьєва Прем’єра сезону в Запорізькому академічному театрі молоді

Сміятися, коли хочеться плакати, — формула, що допомагає вижити і не схибнутися у світі, переповненому болем. Приклад цього — нещодавня прем’єра «Вітер шумить у тополях», режисерський дебют заслуженого артиста України Станіслава Шкляренка під художнім керівництвом заслуженого артиста України Геннадія Фортуса. В основі — п’єса сучасного драматурга Жеральда Сіблейраса. Тема — самотнє старіння. Герої — троє ветеранів Першої світової, які мешкають у геріатричному санаторії. Їхня мрія — зелений широкий простір до обрію, а їхня реальність — маленька тераса за високими мурами і ґратами з псом-анубісом на сторожі (художник Тетяна Власенко).

Ролі старих грають актори, значно молодші за своїх персонажів. Часом — утрирувано комічно, а часом — по-доброму зворушливо. Утім, навіть при ретельному гримуванні й відтворенні старечої пластики, реальний вік артистів відчувається, і в цьому, припускаю, мета режисера. Адже взявши за основу прийом зміщення віку, він уникає прямих паралелей з фізіологічними можливостями виконавців та досягає узагальнення проблеми. Водночас такий хід допомагає підкреслити акторську гнучкість і здатність до перевтілення. Скажімо, в образі Густава не одразу впізнаєш заслуженого артиста України Максима Березнера, і це теж додає шарму виставі.

За визначенням театру, це — героїчна комедія. А мені бачиться трагедо-комедія. Бо всі фарсові охкання і комічна неспівмірність масштабів проблеми (вийти на пікнік) та планів її розв’язання (карта, провізія, багатоденна підготовка) — все це лише зовнішній бік. А приховане розкривається, як і слід у театрі, несподівано, на контрасті. Приміром, у розпал планування героїчної втечі з санаторію Фернан (заслужений артист України Юрій Драненко) мимохіть зізнається, що він — митець. І нічого крім мистецтва не знає в житті і міг би стати видатним музикантом, якби не війна. На мить він втрачає зв’язок із реальністю і направду грає патетичну тему на «живому» фортепіано, створеному тут-таки колегами по санаторію. А потім різкий фінал теми і лише усмішка на його обличчі трохи винувата і ніякова. Саме оце «міг би — якби не» і ця «винуватість» без провини, мабуть, найбільш визначальні в травмі колишніх солдатів. І кожен з героїв «Тополь...» по-своєму намагається подолати, а точніше — приховати її. Фернан — за беззахисністю хворого. Рене (Станіслав Шкляренко) — за діловитим прагматизмом, аристократичною виправкою. Густав — за бравадою і побрехеньками. А всі разом — за гумором і мріями.

Чого варта одна лиш розповідь Рене про його любовну пригоду на прогулянці? А діалоги Густава-Березнера з кам’яним собакою? Це ж така чудова грань між вірою Густава в реальність цих діалогів та іронією актора щодо них. А їхні симпатичні «молодіжні» танці (балетмейстер — заслужений працівник культури України Лариса Неверова)? Так, гумору вистачає.

Тим сильніший контраст із трагедійністю. Бо справді, скільки не смійся, оте прокляте «міг би — якби не» так і залишається з людьми, які пройшли війну. І ота винуватість без провини теж. Так, ветерани не винні в тім, що їхні тіла і душі в грубих осколках війни. Та й війна — штука знеособлена, їй не дорікнеш. А от у тім, що воїнам затишно лише за мурами і лише подалі від людей, таки дехто винен. Хоч би й ті, хто поспішав їх засуджувати і чіпляв ярлики. Або ті, хто не зміг чи не схотів зрозуміти. Чи ті, хто зневагою та байдужістю робив цих людей «невидимками». І тут уже йдеться не про Першу світову війну. І хоч тут уже не до сміху, ми сміємося. Навіть коли хочеться плакати.