Як і обіцяли, починаємо давати відповіді на ваші запитання стосовно вистави «Месьє Амількар».
Сьогодні представляємо вашій увазі інтерв’ю з режисером постановником-вистави «Месьє Амількар», головним режисером театру заслуженим діячем мистецтв України Геннадієм Вадимовичем Фортусом.
- Геннадій Вадимович розкажіть нам про історію створення вистави «Месьє Амількар».
- П’єсу «Месьє Амількар» мені приніс Віктор Гончаров після успіху вистави «Циліндр» в театрі-студії «Бенефіс», який я відкрив в 1989 р. Я запропонував зіграти роль Олександра Амількара Олександру Цветкову, який зіграв у виставі «Циліндр» роль Атіліо. Він сказав: «Я подумаю». Цілий рік він не давав своєї згоди. Я пояснював йому, що ми темп втрачаємо, театр – це такий організм, що потрібно відразу щось робити. Як казав Райкін: «Театр, як гірка сухого піску, щоб вона була, її потрібно весь час підгортати, перестанеш це робити і все зруйнується». І врешті решт він мені відмовив. І ось проходив повз Володимир Петрович Голяк, а я йому: «Володю, зіграєш Олександра», - і він відразу погодився.
Я вважаю, що для Володимира Голяка – це була доленосна роль, він прожив в цій виставі десять років.
27 вересня 1995 рокі відбулася прем’єра вистави. Звичайно це була інша вистава, тому що ми росли, ми становилися іншими, час мінявся, ми бачили іншу несправедливість, ми бачили долі чоловіків, які не відбулися, і як вони уходили з життя. Вистава була затребувана і актуальна.
І коли Володимир Петрович пішов в інший театр, я спробував поставити виставу з іншими акторами, але вистава не вийшла.
Тоді я вирішив, що головними героями мають бути Станіслав Шкляренко та Олена Белан, але і тут не склалося. І я зробив висновок, що все – не судилося.
Пройшов час і я побачив Марію Нестулій, іншого Станіслава, і подумав, дякувати Богу, що я тоді не наполягав. Вони набули досвіду, життєвого досвіду – і тоді виникла ця вистава. Цю виставу не можна грати просто: артист нічого не може зіграти, якщо у нього не має репродуктивного досвіду, якщо він його не накопичує. Як кажуть: «Не можливо написати книгу, якщо ти не відчув біль». Тільки відчувши біль ти можеш щось творити.
- Чи був шанс вижити у Олександра Амількара?
- Я вважаю, що ні. Ми створювали виставу в «стерильному» оформленні. Все біле: підлога, білі стіни (в першому варіанті), білі меблі і дерева. Цим ми намагаємося показати, що експеримент, який проводить Амількар зі своїм життям – це певна операція. Він відбирає донорів: лише тих людей, які зможуть в цьому експерименті приймати участь без протиріч. В ході репетицій я пояснював актору, що життя вже довело Амількара до прірви, пістолет вже біля його скроні, і курок зведений. Але Олександр приймає рішення: «А що якщо ще раз спробувати, натиснути на курок я завжди встигну!». І спробував.
- Але ж у нього майже все вийшло?
- Ось це «майже» дуже важливо. Там від самого початку був момент купівлі-продажу. І Амількар розумів, якщо б все це відбулося природнім шляхом, а не комерційним, то було гарно зустріти таку жінку, друга...
А як можна повірити в почуття людини, якщо це все куплено. Все одно відчуття, що все це не справжнє, залишається. Відчуття того, що ти сам повне лайно і дійшов до того, що купуєш почуття. До речі, Амількар і сам це каже в кінці першого акту.
- Яка доля спіткала Амількара в кінці? Це був відкритий фінал?
- Олександр Амількар застрелився. Якщо чесно в п’єсі цього немає. Це ми вже самі придумали. А в п’єсі Амількар просто пішов. А далі глядач сам домислює… Поміркуйте, чому Шекспір вбив Ромео і Джульєтту? Напевно, тому що не вірив в те, що вони і в похилому віці будуть так несамовито кохати один одного. Амількар не вірив, що зможе прийти до щасливого фіналу, не вірив собі, не вірив, що зможе зберегти набуті почуття, особливо після того, що він накоїв.
Для чого взагалі потрібен відкритий фінал? Справа в тому, що я не хочу нав’язувати глядачам свою думку. Я відповім так: у мене було два цікавих глядача – Зінаїда Спекторова, на той час заступник директора по організації глядача, та філолог Володимир Філатов. І ось вони дивляться перший спектакль, прем’єру. Після вистави Зінаїда Іллівна кричить зі сльозами на очах: «Навіщо ти вбив Амількара? Навіщо? Він тільки покохав!». А мовчазний Володя каже: «Геніально! Як ти додумався до цього». Відкритий фінал потрібен для того, щоб кожен залишився зі своїми емоціями. А якщо нав’язувати, то я лишаю глядача після смаку, довгих роздумів після вистави. Дуже важливо, коли люди після вистави думають про неї, осмислюють, порівнюють зі своїми проблемами, роблять висновки, і нехай навіть протилежні. Я вважаю, що театр не повинен наставляти та вчити, він повинен знаходити больові точки і демонструвати їх.
- Що насправді відчували Елеонора і Амількар один до одного?
- Герої знаходилися свідомо в стерильній ситуації, яку створив Олександр. У них був достаток, все є, ніяких побутових проблем. Треба тільки виконувати його правила. Звісно спочатку почуттів не було, а коли з часом вони розібралися і побачили, що вони всі непогані люди, зрозуміли, що ця модель може існувати. Не думаю, що з’явилося безмежне кохання, але прихильність і натяк на можливе великого кохання, відчувається, особливо у Елеонори.
Саме це питання я задам артистам Марії Нестулій, яка виконує роль Елеонори, а також Станіславу Шкляренко, виконавцю ролі Олександра Амількара. Дуже цікаво почути їх відповіді.
Дякую вам, Геннадію Вадимовичу, за цікаве інтерв’ю і за те, що поділилися з нами своїм досвідом.
