Ганна Чуприна, 22.06.2026, МИГ
Запорізький академічний обласний театр юного глядача пропонує очищену від радянщини сценічну версію повісті Миколи Гоголя
Запорізький академічний обласний театр юного глядача (Театр молоді) показав допрем’єрний показ вистави «Хома» — за повістю Миколи Гоголя «Вій». Режисер-постановник — заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус.
Прем’єра запланована на осінь. Але вже зараз можна сказати: це не черговий «Вій» з відьмою в намисті й козаком у шароварах, якого глядач, можливо, подумки готувався побачити. Це спроба театру, який утратив половину репертуару через свідомий перехід на українську мову, заговорити про Гоголя — і про себе — зовсім по-іншому.
Без гранту, без проєктора, але з ШІ
«Чесно кажучи, я не збирався «Хому» ставити», — зізнається заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус. Виставу він узявся робити після того, як театру запропонували грант. «Раз підтримують, треба брати», — вирішили в колективі. Та грант невдовзі скасували, а робота вже стояла в плані. Довелося продовжувати власними силами.
Складнощів вистачало й технічних, і змістовних. «Перше питання, яке я собі ставив: про що ставити? Для чого?» — каже режисер. Рішення змінювалися кілька разів, текст переписувався не раз, виникали питання щодо художнього вирішення.
Та найбільша перепона — поза театром.
«Найбільша проблема — в Україні йде війна. Запоріжжя — прифронтове місто», — говорить директор-художній керівник, заслужений артист України Юрій Драненко. Колектив постійно стикається з викликами воєнного часу: артисти йдуть воювати, а режисери й постановники змушені виконувати додаткові обов’язки протокольного характеру.
До цього додається й банальна технічна нестача. «Ми шукаємо кошти на проєктор — потрібен дуже потужний, — пояснює художній керівник. — Аби задуми зображень, що рухаються, були реалізовані. І ще є певний відсоток технічних моментів, які, сподіваємося, вдасться втілити». Натомість театр уже зараз активно використовує штучний інтелект — і в музиці, і у візуальному вирішенні постановки.
Саме через це поєднання обставин — і творчих, і воєнних, і фінансових — театр вирішив зробити не прем’єру, а робочий допрем’єрний показ.
«Ми помітили під час локдауну: коли артисти працюють-працюють, але немає виходу до глядача, емоційно нічого не закріплюється, відчувається марність роботи. Тому ми вирішили запросити глядача — щоб продемонструвати, що за цей рік була зроблена велика робота, що театр у формі, знає, куди, як і навіщо він іде» – директор-художній керівник Юрій Драненко.
Гоголь без шароварщини
«Той Гоголь, який дістався нам від радянщини… Наша мета зараз – очистити, відмити його від бруду, – каже Юрій Драненко. – І докопатися до того, яким він був насправді. Відійти від шароварщини, яку десятиліттями нам нав’язували. Якщо подивитися, як виглядали справжні козаки, і як їх трактувала радянська влада протягом багатьох десятиліть, — це зовсім різні речі. Козаки були лицарями степу, а не просто чоловіки, що сидять у шинках і п’ють горілку».
Постановник Геннадій Фортус каже, що відмовився від звичних атрибутів і підкреслює: «Ми не від України відмовлялися, а від погляду радянського кліше. До України ми, навпаки, повертаємося».
Цей принцип очищення втілено й у сценографії авторства Тетяни Власенко. Жодних снопів, жодного тину, жодних глечиків, без яких, здавалося б, українська класика на сцені просто не може обійтися. Натомість — звичайні білі рухливі завіси на коліщатках та металеві арки, з якими режисер і художниця примудрилися створити динамічний, мінливий простір вистави. До цього додаються елегантні костюми та таємнича, атмосферна музика композитора В’ячеслава Тодики. Загалом — вийшло справді чудове видовище, в якому скупість засобів обернулася на режисерську й сценографічну вигадливість. Рішення багатьох сцен через пластику показало високий професіоналізм акторів театру.
Хома Брут: випадковість і відповідальність
Головний герой вистави — аж ніяк не страхітливе містичне створіння.
«На перший план у нас виходить Хома, — підкреслює Геннадій Фортус. — Не Панночка і не Дідько, а Хома — людина, яка майже випадково прийшла в це село».
Хома (актор Назар Баранніков) не богослов, а філософ — той, хто не перевіряє і не боїться. Обставини закинули його в маєток сотника, де він мусить три ночі поспіль протистояти темряві. «Він не був готовий боротися. — Але такі хлопці, як він, навіть опинившись випадково в такій ситуації, виконують свою справу до кінця — на тому й побудована ця вистава»,
– режисер Геннадій Фортус.
Мені, проте, здалося, що Хома втрапив у халепу ще й із власної… легковажності. Не здаючи собі справи, що світ не завжди є збагненним простим розумом. Є щось інше, потойбічне, чарівне і приголомшливе. Найчастіше – заборонене і дуже принадне. Коли ж свідомо чи не свідомо встромиш туди свого носа – начувайся. Стосунки зі Всесвітом вимагають відповідальності. І розуміння, що небезпека спокуси, якщо їй піддатися, – у наслідках. Особливо якщо ти людина не без здібностей.
Мені видалася слушною непряма асоціація з долею самого Гоголя: коли тобі багато дано природою — таланту, здатності бачити глибше за інших, — ти не можеш просто мовчати чи писати зручну неправду. Талант не дає брехати самому собі, а розплатою за «компроміси» стає внутрішня мука…
Так що ж Хома? Перша зустріч з потойбіччям в образі Панночки (актриса Яна Новицька) обернулася вбивством. Не з жорстокості. Відьма показала йому інший вимір буття, відкрила межу між світами. І він її порушив. Тож отримай відповідь. Не розраховуй, що вдасться уникнути зустрічі з тим, що сам викликав до життя. Розплата неминуча. Її можна лише трошки відтермінувати. І не факт, що ця павза буде приємною.
Нечиста сила в жіночому образі
Одне з дискусійних рішень вистави — нечисть, утілена переважно в жіночих постатях. Усі темні сили, за винятком самого Дідька, постають саме в образі жінок. Чому так — питання, яке хочеться поставити вже в антракті, і відповіді на нього вистава прямо не дає.
Мимоволі згадуються три відьми з шекспірівського «Макбета» — найвідоміше тріо віщунок у світовій драматургії, без якого, здається, жоден режисер уже не може обійтися, щойно на сцені з’являється бодай натяк на потойбічне. У Шекспіра це не просто страшні баби на пустищі: вони промовляють пророцтво, і тим запускають механізм трагедії, що далі котиться вже сама. Відьми не діють самі. Вони лише відкривають те, що вже є в людині – честолюбство, страх, жагу влади.
Якщо жіночі постаті у «Хомі» виконують схожу функцію, якщо вони – не зло як таке, а дзеркало, в якому людина бачить власні слабкості, — рішення має сенс. Якщо ж це просто декоративний почет Панночки, виникає відчуття протесту. Зрозуміло, що на всякого козака знайдеться «та, що відає й керує», але прирівняти до жіночої статі усю нечисть якось не комільфо.
Чи, може, це зроблено, аби підкреслити роль Дідька як єдиного джерела справжньої загрози? У ньому зчитується щось більше за фольклорного чорта: уособлення структури, яка десятиліттями обкладала людей з усіх боків і стискала лещата…
Ось він, Дідько у промовистому виконанні заслуженого артиста України Максима Березнера. Мовчазний, потужний – він усюди: спостерігає, стежить, бачить, чекає – і наносить удар. Майже завжди смертельний. Протистояти якому можна лише гуртом.
Спокуса хепі-енду
Втім, фінал, де дуже ефектно зображено це протистояння, теж викликає питання. Дідько загальними зусиллями здоланий — від нього лишається тільки червоне полотнище. А от Панночка…
В срібній сукні та короні вона «оживляє» Хому – і йдуть вони пліч-о-пліч… так і хочеться написати «до світлого майбутнього»). Картинка красива. Спокуса прочитати цей фінал як історію кохання — велика. Коли Панночка в фіналі вперше за всю виставу промовляє до Хоми, легко відчути в ній не темну силу, а жінку, яка прагне любові. Тоді пишна хода вглиб сцени читається як всепрощення. Зворушливо. І суперечить усьому.
Якщо Панночка Хому підносить, то вся його боротьба йде, перепрошую, під три чорти. Ну, не вірю я, що відьмі належать диплом і небесна реабілітація. Возз’єднання двох сердець — це вже буде не Хома. І не Гоголь. Це буде зовсім інша, значно затишніша історія, — яку текст і логіка вистави, на жаль чи на щастя, не підтверджують.
Замість висновку
«Хома» — вистава, яка ще не завершена технічно. Запорізький театр молоді поки що показав ескіз, але з характером. Повноцінну прем’єру – про вибір, відповідальність і ціну за те, що довелося пізнати – чекаємо восени.
Фото Сергія Личкатого.
Оригінал статті на сайті за цим посиланням: