Давно ми не публікували інтерв`ю наших артистів. Тому на кануні особистої акторської прем’єри Анни Симонової у драмі «Вальс випадку» продовжимо нашу рубрику «Знай наших». В центрі уваги чарівна і загадкова Анна Симонова. Так-так - для мене ключове слово загадкова, а ще чутлива і зваблива.

- Почнемо з дитинства… Аню, розкажи, будь ласка, звідки ти родом, про свою родину?

- Я народилася 11 травня 1986 року в родині музикантів. Мої батьки вчилися на одному курсі в музичному училищі у Челябінську. По класу баяну, в ті роки це був дуже популярний інструмент. Пізніше захворіла моя бабуся, і батьки змушені були переїхати в Україну. Тому закоханий тато поїхав за мамою. Отже народилася я в Україні, у місті Нікополь.

Батьки викладали баян в музичній школі. Мій батько був дуже талановитою творчою особистістю, крім викладання, був диригентом народного оркестру, мати більше нами займалася (у Ганни є ще старша сестра).

- Яка ти була в дитинстві?

- В дитинстві я була смішна. Я розуміла, що батьки зайняті роботою і заробітком, тому мені хотілося їх розслабити та посмішити. Вигадувала різні забавки, комічні вірші, пародії. Я дуже люблю, коли люди радісні і веселі. Ранок у нас в сім’ї музикантів починався весело і шумно: тато замість будильника грав нам на баяні. Як же це дратувало тоді, а зараз згадувати весело. Маленькою, я дуже любила лазити по деревах, по-сусідству ріс величезний горіх, для мене це було найбільше дерево у світі. До цього дерева я тягнула подушки, ковдри, батькові інструменти – це був мій другий дім. Вигадлива була! Одного разу я прийшла додому вся в клеї. Мама питає, що сталося? Я мовчу – не могла ж сказати мамі, що надивившись романтичних фільмів, цілувалася з абрикосовим деревом, яке було усе в смолі.

Але дитинство у мене рано закінчилося. Після «Перебудови» (реформи, які відбувалися в СРСР у 1985–1991 роках) батьки пішли з музичної школи і почали займатися бізнесом, З одинадцяти років я вже почала працювати – батькам допомагала. І в далекі подорожі їздила, і в ресторанах з татом грала, він грав, а я співала. Так що я загартована. Я не знала, що таке вихідні і канікули. Влітку, наприклад, ми в Сочі, або в Білорусії працювали.

- Аню, а як же школа з таким завантаженням?

- В школі я відмінницею не була, але вчилась добре. Улюблений предмет – українська література, любила читати Т.Г. Шевченка, Л. Українку. Історію дуже любила, а ось математику… недуже. Ще навчалась в музичній школі, спочатку в класі фортепіано, але для мене це було нудно, нічого не виходило, я лінувалася, і в врешті-решт перейшла в клас гітари, потім пішла на саксофоні грати. Я була в постійному у пошуку, не могла зрозуміти, що мені потрібно.

- Анна, ти часто закохувалась? Розкажи про своє перше кохання?

- Не було у мене такого, щоб я була поза чоловічої уваги. В дитинстві склалося так, що у дворі були одні хлопці, вони і були моїми подружками. Напевно це відобразилося на моєму характері, є у мене щось пацанське А перше кохання у мене було в дитячому садочку. Така любов була! (сміється). Закохалася в самого скромного і сором’язливого хлопчика, його звали Михайлик. З дитинства у мене таке: усіх жалію і співчуває кожному. Пам’ятаю в тиху годину всі лягали спати і, як тільки вихователька виходила, я переповзала до нього у ліжечко, і саме в той час ми усвідомлювали, що створені одне для одного! (сміється) В першому класі у мене був хлопчик Ваня. Всі в класі знали про наші симпатії, ми були такі популярні! Це така любов дитяча, вона швидко проходить. А справжнє кохання було в університеті, на першому курсі, я думала, що це кохання на все життя, але час все вирішує, так, як, напевно, має бути.

- Чи мріяла в дитинстві стати артисткою?

- Так, з дитинства мріяла. В дитячому садку співала, в школі брала активну участь у всіляких конкурсах і концертах, фестивалях. А ще я мріяла вступити до школи міліції. Тато розповідав мені, що митники заробляють багато грошей. А мені дуже хотілося допомогти батькам.

- Ти багато згадуєш батька. Він для тебе дуже важливий?

- Тато був суворою та складною людиною. Але для мене він був святим! Я могла розмовляти з ним на різні теми. Батько для мене був всім, як провідник у доросле життя. Батько виголосив дуже важливе для мене, я все пам’ятаю і намагаюся жити за цими принципами: ніколи не повертайся спиною та завжди відповідай добром; справжні друзі є, та їх потрібно добре шукати, для цього потрібне життя; друзі перевіряються роками; дуже важливо довіряти, але потрібно знати, кому довіряти. Коли я була в сьомому класі, тато прийшов викладати в нашу школу. Він просив всіх викладачів занижувати мені оцінки. Цим він хотів зачепити мене, загартувати мій характер і, до речі, потім мій майстер Геннадій Вадимович Фортус швидко зрозумів мене – і таким методом користувався. Напевно, щось таке є в моєму характері, що мене треба провокувати. Нажаль, коли мені було двадцять три роки тата не стало. Це велика втрата для мене, але я впевнена, що він ТАМ спостерігає за мною та радіє, пишається моїми успіхами.

- У тебе був вибір між двома зовсім різними професіями, що стало вирішальним в цьому виборі на користь акторства?

- В школу міліції я хотіла піти, щоб допомогти своїм батькам, в той час їм матеріально важко було. Спочатку виявилося, що у мене плоскостопість, а до школи міліції з цим не беруть. А тут ще і батько зрозумів, чому я хотіла до школи міліції і сказав, що не треба жертвувати, треба робити так, щоб тобі було добре, тоді і батькам буде добре. Отже я зробила вибір за покликом серця, але все навчання, витрати на проживання все було на мені. Спочатку ми поїхали до Києва, в університет Поплавського, але душа моя до Києва не лежала, велике місто, метро, затори, всі кудись поспішають, хотілося потрапити у маленьке і затишне місто. Вирішили навчатися в Запоріжжі, ближче до батьків. До вступних іспитів мене готувала Петрик Тетяна Дмитрівна, вона розповіла, що мені дуже пощастило – курс набирає дуже гарний майстер Геннадій Вадимович Фортус. На іспит я прийшла в коротенькій червоній сукні і Геннадій Вадимович спитав: «Чому ви прийшли у такій сукні», на що я відповіла: «ну красиво ж». Завдяки університету і театру у мене з’явилося три провідника: Геннадій Вадимович Фортус, Любов Іванівна Фриган та Лілія Олександрівна Грінь. Пам’ятаю, на першому курсі Лілія Олександрівна мені сказала: «Аню, ти дуже глибока дівчина, у тебе є дані, ти маєш щось особливе, що притягує – обов’язково треба багато займатися». Але перший курс, нові знайомства, зі всіма хочеться познайомитися і поспілкуватися, отже поспілкувалася так, що одного разу прийшла на індивідуальне заняття по вокалу не підготовленою. Не пам’ятаю, що вона мені казала, але дала такої прочуханки, моральної, що після цього завдання завжди виконувала.

- Впевнена, багато глядачів насолоджуються твоїм співом. Ти вчилася вокалу?

- Вокальні дані у мені були, співати мене навчив батько, він займався зі мною, навчив вкладати душу у спів. Він казав, що можна і не вміти співати професійно, головне – співати треба душею, серцем. Так я і роблю! Потім моїм вчителем вокалу стала Лілія Олександрівна Грінь. Я її називаю людина-музика. Любов Іванівна Фриган для мене творча матуся, Геннадій Вадимович – мій майстер і творчий батько.

- Як навчання в університеті давалося?

- Враховуючи те, як мене виховував тато, то завищеної самооцінки у мене ніколи не було, я дуже самокритична, не часто буваю задоволена своєю роботою. І зараз так після вистави, навіть якщо мене і похвалять, то приходжу додому і аналізую: що я зробила не так, що могла зробити краще. Коли потрапляєш в універ, то відразу починаєш розуміти, що ти цілковита бездарність, нічого не вмієш і нічого не знаєш, і талант і краса – це ще не успіх. Так нас ламали і це було важко, багато хто не витримував і хотів піти. Як на мене, Геннадій Вадимович і ламав, і підтримував. Я хотіла навчитися, у мене була мета, тому я довірилася своєму майстру, і довіряю до цього дня.

- Розкажи свою історію, як потрапила в театр?

- Це було на другому або третьому курсі. Геннадій Вадимович завжди говорив, що він любить, коли студенти проявляють ініціативу, коли є бажання працювати. І коли він питав: «Хто вміє танцювати?», «Хто вміє співати», моя рука була вище за всіх, але він мене не помічав. І черговий раз він питає, я вже не витримала і сказала: «Я вже казала – я все можу». Він почув мою відповідь і вийшов з аудиторії. Я подумала: «Клас, як завжди». Наступного дня Геннадій Вадимович запросив мене до театру і відразу направив на репетицію вистави «Не тільки про Гамлета» танцювати в балеті. Це і була моя перша роль в театрі. А потім закрутилося: інтермедії, казки, а згодом вечірні вистави. Перша маленька роль зі словами була в комедії «Квадратура кола», грала гостю.

- Як пережила перший вихід на сцену? У тебе є свої ритуали перед виходом на сцену?

- Оййй. Так хвилювалася, що ноги тремтіли. Я зрозуміла для себе так, що коли у мене є хвилювання – все вийде добре. Для мене погано, коли я не хвилююся, не підкошуються ноги, не має адреналіну. Але як тільки я роблю перший крок на сцену, хвилювання проходить. Для мене ритуали обов’язкові: спочатку вдихнути і видихнути три рази, потім помолитися, я читаю «Отче наш», потім я потримаюся за сцену і прошу, щоб вона допомогла, а далі руку до серця. В день вистави я намагаюся менше розпилятися і спілкуватися. Я занурююся в себе, іноді люди на мене ображаться, що я можу пройти і не привітатися. А коли дитячі вистави треба обов’язково приходити в гарному настрої і ділитися ним з глядачами. Я обожнюю грати в казках, завжди с нетерпінням чекаю зустрічі з малечею.

- Вистава «Ріка на асфальті», твоя перша головна роль, що для тебе ця вистава?

- Це те, що запам’яталося і ніколи не забудеться. Це ті відчуття, які завжди будуть жити в моїй душі і в моєму серці. Ця вистава для мене, як маленька дитина, духовна. Коли я прочитала п’єсу, зрозуміла, що такої вистави у нас не має. Дуже захотілося зіграти Каніфоль, вона на той час була близька мені. Був час коли жінки ризикували заради своїх чоловіків, жертвували собою, всіляко підтримували і я така була. Коли я грала у виставі «Ріка на асфальті», десять років тому, я би змогла пожертвувати собою заради чоловіка, але зараз вже ні. Зараз вже світ інший, жінки по-іншому дивляться на чоловіків, і я інша стала. Я навчилася казати «ні». Зараз я дивлюся, який поряд чоловік, і чи варто заради такого чоловіка кинути все. Але в єдиному я впевнена, що ніколи і при ніяких обставинах я не пожертвую рідним і любим театром. В моєму житті вже був такий вибір. Я не можу жити без театру, без нього буде порожнеча. Зараз у моєму житті не найважливіше – це дитина та театр.

- Як ти сприйняла вводи нових акторів в свою улюблену виставу?

- Якщо я скажу, що сприйняла нормально і безболісно, то це буде не правда. Навіщо приховувати, те що є. Це не погані емоції та відчуття, розумієте, для мене дуже важливо те, що я робила і роблю, я вклала в це свої почуття, свої сили, своє кохання, душу, тому і важко було. На прем’єру вистави з Дашою та Назаром, я заставляла себе піти. В фіналі вистави плакала разом з Дашою. Ці відчуття, я порівнюю з відчуттями матері, коли син дорослішає і приводить в дім свою наречену і каже, що тепер він буде жити з нею. Я розумію, що вистава, як і дитина, має далі жити, розвиватися, а завдання мами, і моя зараз, підтримувати її. Я свій фестиваль виграла в 2011 р. - отримала приз «Надія Січеславни-2011» за «Кращу жіночу роль» (фестиваль на найвищу нагороду Придніпров'я «Січеславна-2011» за роль Каніфоль у виставі «Ріка на асфальті»).

- До речі, як ти сприймаєш конкуренцію?

- На даний момент люблю конкуренцію. Я звикла до неї. З часом стала по-новому ставитися до конкуренції: я розумію свої можливості, я розумію, що треба розвиватися інтелектуально. Але до цього я прийшла після тридцяти років. Іноді я думаю: «Яка же я була дурна до тридцяти років». Дуже багато помилок наробила. Я дуже самокритична і завжди шукаю помилки в собі.

- Аню, яка твоя улюблена роль?

- Всі. Це правда. Я дуже люблю роль Мами у виставі «Загадкове нічне вбивство собаки». Для мене великим відкриттям став Олег Абакуменко. У виставі він мій син і в житті такий рідний став, у нас з ним свій особливий ритуал перед виставою: ми обіймаємося міцно-міцно і торкаємося долонями. Режисер поставив задачу – я повинна була покаятися. За кілька годин до прем’єри я спитала Геннадія Вадимовича, а задача у мене яка? – і він відповів: «Мені потрібно, щоб ти здохла тут і зараз, і як ніколи виклалася». З самого університету Геннадій Вадимович зі мною не багатослівний. Після прем’єри я побачила очі Геннадія Вадимовича і зрозуміла – у нас і у мене все вдалося.

- Аню, чи мрієш ти зіграти якусь жіночу роль з існуючого репертуару?

- Чим більше, тим краще. У мене була мрія зіграти Риту у виставі «Мільйон за дружину». Це одна з моїх улюблених вистав.

- Щодо вистави «Вальс випадку», хвилюєшся, прем’єра вже дуже скоро?

- «Вальс випадку» - це перша вистава, яку я подивилася в нашому театрі ще в студентські роки. Одна з найулюбленіших вистав. І ніколи окрім Любов Іванівни Фриган я не уявляла в ролі Жінки, вона неймовірно грала. Але після того, як Геннадій Вадимович запропонував зіграти цю роль, я не знаходжу собі місця, хвилююся і розумію, що повинна зіграти якнайкраще. Майстер заборонив мені дивитися відео з Любов Іванівною, він хоче, щоб я була інша. В будь-якому разі це буде інша вистава. Як гарно, коли зіграєш виставу, хвалять глядачі, актори, це все приємно, але для мене головне – що скаже майстер. Зараз відчуваю велику відповідальність. Головне щоб я виконала всі вимоги режисера, якщо я це зроблю – все вийде.

- Аню, скажи, будь ласка, яка ти в житті?

- Добра дурочка! У мене складний характер, але я добра, вразлива жінка, вмію співчувати людям. Можу поплакати, можу посміятися, люблю веселитися, люблю спілкуватися, люблю творчих і зацікавлених людей.

- Тобі часто таланить?

- До мене завжди все повертається бумерангом. Зробила добро – добром повернеться і навпаки. В університеті був випадок такий: мені не вистачало двісті гривень заплатити за гуртожиток, а у батьків просити не могла. І ось якось стою я в універі і бачу п’ятдесят гривень лежать на підлозі, як же ж вони мені були потрібні. Я наступила на гроші ногою і простояла так три години. Звичайно, якщо б хтось шукав ці гроші, я б віддала, але про себе, молилася, щоб їх ніхто не шукав, тому що вони були мені дуже потрібні. Після третьої години у мене набрякла нога, я піднімаю її і бачу – там було чотири по п'ятдесят! В чому бумеранг спитаєте ви? А в тому, що на передодні у мене вкрали мобільний телефон, а бумерангом гроші повернулися.

- Чи є у тебе хобі?

- Це така вдача, коли у мене є вільний час. Увесь свій вільний час я приділяю своїй донечці. Вона у мене дуже пустотлива, «читати» любить, особливо Станіславського полюбляє - одного разу порвала книгу великого театрального мудреця, прийшлось нову купувати. Зазвичай дівчатка засинають зі своєю улюбленого лялькою або м’якою іграшкою, але це не про мою доньку, вона спить з книгами Булгакова та Гоголя. Пояснити це не можу. (сміється) Дитячі книги вона не бере чомусь, хоча їх у неї багато. У всьому Аліса повторює за мною, готує, прибирає, танцює і книги мої читає (сміється). У вільний час я можу подивитися улюблені старі серіали та фільми. Дуже люблю «Службовий роман», «Москва сльозам не вірить». Люблю почитати книгу або просто побути у тиші. Ще люблю музику слухати, різну, під настрій: Земфіру, Скрябіна, Тіну Кароль, Арбеніну, іноді і Монатіка слухаю.

Моя головна підтримка – це моя сім’я, мої кращі подруги – це мама і сестра – з ними і у вогонь і в воду.

- Які чоловіки тобі подобаються?

- Розумні, з почуттям гумору.

- Улюблені актори?

- О. Басилашвілі, А. Мягков, О. Абдулов, А. Фрейндліх, а ще Аль Пачіно, Роберт Де Ніро. Акторським прикладом для мене є Любов Іванівна Фриган, захоплююся її талантом і поважаю дуже.

- Анна, що для тебе театр?

- Театр для мене – це порятунок, в першу чергу, це здоров’я, тому що театр лікує. Театр – це життя і в цьому житті я щаслива. Іноді знайомі мене питають, чи не жалкую про вибір своєї професії. Однозначно – ні, я вважаю, що моя професія найкраща.

- Твій девіз в житті?

- Упала, встала – пішла уперед! Вперед і тільки вгору!