Відгук заслуженного артиста України, професора Національного університета мистецтв ім. І.Котляревського Анатолія Лобанова.
БУДЬМО МИЛОСЕРДНИМИ!..

ПРО ОДНУ ІЗ ВИСТАВ ЗАПОРІЗЬКОГО ТЕАТРУ МОЛОДІ

Проблема милосердя, піднята Запорізьким театром молоді виставою "Загадкове нічне вбивство собаки" Саймона Стівена за романом Марка Хеддона, у постановці головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України, вихованця Харківської академії культури Геннадія Фортуса та художника-постановника Тетяни Власенко, безумовно,чіпляє за живе, не полишаючи байдужим жодної людини у глядацій залі театру "Березіль, де нині гастролює цей творчий колектив.
Про престижність та відповідальність такого творчого візиту до нашого міста говорити не доводиться, адже і актори і керівництво театру добре усвідомлює, що репрезентувати свої кращі творчі доробки вибагливому харківському глядачеві - завдання не з простих. Тут і турбота про фінансовий успіх і про творчий, і про глядача в першу чергу, котрий звик відвідувати лише постановки столичних театрів та антреприз. Творче хвилювання всього молодіжного колективу запорізьців зрозуміле. Це відчуваєш, сидячи у глядацькій залі,переглядаючи різні їхні вистави за жанровим означенням, які вони привезли до Харкова.
Почали вони із "Ladies Night" Є Маккарена та С. Синклера - приголомшливої комедії про справжніх чоловіків, як зазначено у програмці. Але, як на мене, у цій виставі дуже яскравий присмак і соціальної драми, бо за великим рахунком у ній йдеться не лише про розважальні фривольності, а й про більш серйозні проблеми сьогодення, коли промислова розруха призводить до великих соціальних катаклізмів і конфліктів, і зовнішніх і внутрішніх у повсякденному житті кожної людини. Вистава дійсно мала шалений успіх. Але мені більше хочеться говорити про виставу за романом Марка Хедсона, і про виконавця головної ролі в ній, молодого, я б навіть сказав - зовсім ще юного актора Олега Абакуменка, який глає роль Кристофера Буна.
Звісно, сам він, без інших своїх колег, які задіяні у виставі, нічого б не зміг, був би сам по собі. Але ті, хто його оточує - батьки, найближчі люди, та байдужий людський потік, що снує вулицями, проходячи повз нього, не переймаючись особливо його долею, ще більше підкреслюють і посилюють враження від того, що діється з цим юнаком. А він - аутист, людина, майже дитина, замкнена у колі своїх ілюзій, перебуває у своєму особливому вимріяному світі, куди не кожному дозволяється увійти.
Актор Олег Абакуменко, не дивлячись на те, що спочатку ситуація розігрується акторами немов би спроквола, вона нагадує якийсь документальний репортаж з місця події - вбивства собаки на пустирі - одразу приковує до себе увагу своєю незвичною поведінкою, пластикою, мовленням замкненого і сконцентрованого у собі підлітка, на своїх переживаннях, відчайдушного у своїх вчинках від нерозуміння близьких людей.
Кажуть, аутизм - проблема вроджена. але мені здається, що до подібного стану дитину може довести і розлад у сім'ї, батьківська байдужість, коли психіка дитини ще настільки вразлива до стресових ситуацій, що не може сама справитися із собою. Мені, як артисту і театральному педагогу, було дуже цікаво як молодий актор-початківець зуміє впродовж усієї вистави, а це майже три години сценічного часу, утримати увагу глядача, повірити у запропоновані обставини, жодного разу не схибивши і не "випавши" із образу. Цього не сталося! Від сцени до сцени він притягує увагу глядача все більше і більше. Я часом ловив себе на думці, що я не в театрі, а безпосередньо спостерігаю за вчинками хворобливого підлітка, якому хочеться допомогти у його прагненнях до мети. Він настільки цілеспрямований і безкомпромісний, чим і дратує своїх батьків, і дуже здібний, він переконливий і органічний у незвичній текстовій і мовній характеристиці свого персонажа, що виникає навіть деякий острах того, що грати такі ролі молодим акторам навіть небезпечно. Адже існує пограничний ризик у способі існування, у який отак занурившись, можна і не випливти назад. Та фінальна сьозинка і його дитячий усміх розвіяв ці страхи і засвідчив, що це була просто ГРА, і дуже правдоподібна!
У сценічному оформленні -"шлюзи" аеропорту, які символізують то закритий, то відкритий простір, так само, як і в душі Кристофера. Бо він або закритий, або відкритий для діалога. Це його захисний простір, його черепашачий панцир, де він почувається у безпеці. Ця конструкція трансформується, відкриваючи не прямі, а зигзагоподібні ходи до людини, в якийсь момент вони стають літаючою тарілкою, яка підсвічена неземним зеленуватим світлом - це коли юнак мріє про відкритий космос, до якого тягнеться його неординарний розум і душа. Великий екран, на якому проецюється Всесвіт, - сьогоднішне технічне досягнення на театрі, дійсно вражають і занурюють глядача в ірреальний світ. На ньому виникають складні геометричні конструкції, числа, контур убитої собаки, яка сприймається героєм як людина. У неї є своє людське ім'я, яка "була собакою" - так характеризує свого загиблого друга Кристофер. Актор грає не лише хворобливого юнака, а ще й дуже талановиту, цілеспрямовану людину, що має неабиякі математичні здібності, які граничать із геніальністю (його приклади моментального обчислення багатозначних чисел).
Актори старшого покоління також грають " в одні ворота", - все спрямоване на головного героя. вони достовірні, часом гротескні, але у кожного з них своя життєва історія. У батьків Кристофера не склалося особисте життя, у місіс Александер прочитується своя життєва трагедія нещасної самотниці. Але загалом - вони МИЛОСЕРДНІ! Милосердні до долі юнака і вчителі, і поліцейські, і священник - і лише людський натовп залишається безучасним і навіть насмішкуватим, проносячись повз людину.
Та все ж закінчується історія Кристофера оптимістично. Він досяг своєї мети, він єднає своїх батьків, у перспективі його подальшого життя університет і отриманий від батька дарунок - живий тижневого віку чарівний песик, який стане йому вірним другом від самотності. Будьмо милосердними!