На честь ювілейного дня народження нашої чарівної, незрівняної, екстравагантної актриси Валерії Лютинської презентуємо інтерв’ю з нею.
Валерія Леонідівна працює в театрі з самого початку існування театру. Вона одна із фундаторів театру. За ці роки з успіхом зіграно багато різноманітних великих і маленьких ролей, підкорено вершини акторської майстерності, набуто безцінного сценічного досвіду, секрети якого мріє пізнати починаючий актор. Давайте же дізнаємося, як все починалося і відбувалося.

• Звідки ви родом? Розкажіть про свою родину?
• Народилася я в Донецькій області селище Новий світ в звичайній сім’ї, батьки працювали на електростанції. Моя сім’я абсолютно до театру або до іншої творчої професії відношення не мали. Проте у мого батька було чудове почуття гумору, яке я до речі успадкувала, а без почуття гумору в нашій професії не можливо. Батько був жартівник, балагур, душа будь-якої компанії. А моя бабуся, яка народилась в кінці 19 століття, була дуже освіченою людиною, закінчила гімназію з золотою медаллю, вчилась по спеціальній програмі, так як випереджала своїх однолітків. Бабуся у мене була незвичайною людиною, у неї була блискуча пам'ять, і скільки я її пам`ятаю вона завжди декламувала вірші. 
• Якою була маленька Валерія?
• Валерія була слухняною, зараз навіть самій соромно, що така слухняна була. Ім’я моє для того часу, коли я народилась, було незвичне і коли мене питали: «Ой дівчинко, яка ти гарна, як же тебе звати», я говорила своє ім’я: «Лела» (букву «р» тоді ще не вимовляла), і тоді всі починали гадати, як же мене звати: «Олена» - ні, «Люба» - ні, і так всі імена на букву «Л». Одного разу я не витримала і на запитання: «Ну як же ж тебе звати дівчинко?», я відповіла: «Дунька». Почуття гумору у мене з дитинства. 
Я була зайнятою дитиною. Батьки розгледіли у мене талант до музики і з шести років відвели до музичної школи вчитися грі на фортепіано. Коли же вчилася у загальній школі, то я сама пішла на танці. А вокальний талант у мене помітили на уроках музики. Вчителі возили мене на різноманітні конкурси та фестивалі по вокалу.
• Чи мріяла маленька Валерія бути актрисою?
• Скільки я себе пам’ятаю, завжди точно знала, що я не просто хочу стати актрисою, я нею буду. В цьому я була впевнена. Місто у нас було маленьке, театру не було. Пару разів нас возили в Донецьк в театр оперети. Але я мріяла бути актрисою саме театру, а чому, пояснити не можу. Є деякі речі, які я просто знала. 
• Валерія Леонідівна, розкажіть нам про шкільне життя?
• В школі вчилась добре, навчання легко мені давалось. І взагалі все, абсолютно все, мені давалось легко. Моє улюблене – вірші розповідати, я це робила дуже добре, а в старших класах мене на останок залишали, певно однокласникам майстер-клас показати. Так одного разу я не вивчила вірш «Бородіно», але моя гарна пам'ять врятувала: поки до мене черга дійшла я вивчила вірш і розповіла його на відмінно.
В старших класах я почала навчатися в театральному гуртку. Моя перша роль – Тоня Туманова у виставі «Драматична пісня» (саме цією виставою відкривався Запорізький театр юного глядача). А перша головна роль – у виставі «Валентин та Валентина» М. Рощіна, дуже популярного автора в той час. 
• Перше кохання пам’ятаєте?
• Я не влюблива дівчина була, та і ніколи було: навчання в школі, музика, гуртки – мені це подобалось. Пам’ятаю, коли я була в шостому класі, мені надавав знаки уваги хлопець з дев’ятого класу. Чекав після школи, а потім йшов позаду тихенько. Мені, звичайно, було приємна його увага, але з моєї сторони симпатії не було. Ще в мене був закоханий хлопчик з нашого класу, і про це знав увесь клас, крім мене. У мене, як у козерогів, все пізно, і кохання теж. Пізнє, але довге. Скоріш за все мій чоловік і був моїм першим коханням. Отже, вперше по-справжньому я закохалася в двадцять років. 
• А після школи де навчалися?
• Стало питання щодо вступу інституту. Я обирала між Києвом та Харковом. Обрала Харківський інститут мистецтв, тому, що він ближче. Був великий конкурс. Кілька десятків претендентів на місце. Я навіть не розумію, чому я поступила. Один з викладачів казав: «Актриса повинна мати довгі коси та довгі груди». Таких дівчат і брали, а нам, маленьким, пропонували вступати на лялькове відділення.
Як я зараз розумію, готувалась я до іспитів не дуже серйозно, обрала деякі твори та вірші, вивчила, але справа в тому, що до цього не дійшло, я нічого не читала. Тоді велике значення для актриси мав зріст, і на сцені біля приймальної комісії стояв ростомір. Після співбесіди мені запропонували поміряти зріст і попросили зняти взуття. Я від хвилювання взуття зняла за столом, біля членів комісії і босоніж пішла на сцену. Але спільну мову з ростоміром я знайти не змогла: після моєї п’ятихвилинної боротьби з ним, я озирнулася, а вся комісія заливається сміхом. Потім я щось прочитала і мене відпустили. Я вийшла і була впевнена, що не пройшла. Але я вступила. Мені поставили гарні оцінки. 
• Розкажіть про цікаві моменти студентського життя?
• Навчання в інституті давалось легко. Студентське життя пролетіло швидко і легко. Пам’ятаю, як грошей не вистачало, стипендія і батьківські гроші швидко закінчувались, бо зі стипендії могли до ресторану сходити, а потім півмісяця економити, але важко не було. Не було проблемою пообідати булочкою з томатним соком, в кращому випадку (сміється).
У мене не було комплексів щось не вміти. Може тому, я поводила себе вільно та впевнено. Керівник курсу мене називав «палки в колеса», можливо тому, що я була іронічна, коли були складні або незграбні ситуації, я шуткувала. До речі, іноді в самий напружений момент.
Зараз можу віднести навчання в інституті до дитячого періоду мого життя, юність моя почалася пізніше, коли я приїхала до Запоріжжя.
• Розкажіть, як ви потрапили до Запоріжжя?
• До Харкова приїхала делегація з Запоріжжя, набирати молодих спеціалістів до театру молоді. В той день я з температурою лежала в гуртожитку. Зателефонували на вахту, розповіли про те, що зі мною хочуть зустрітися. До Тюгу набирали дівчат маленького зросту, бо потрібно грати маленьких дівчаток, звіряток. А так, як я в свої двадцять виглядала на чотирнадцять, то звісно мені туди і потрібно. Я швиденько зібралась і поїхала на співбесіду. Ми швидко знайшли мову. І за розподіленням я потрапила до Запорізького театру юного глядача.
• З вашим чоловіком ви познайомились в театрі?
• Ні, з Вадимом, ми познайомились в інституті. Це було 1 січня. Я варила каву на кухні, а він прийшов до гуртожитку до знайомих, там була гучна вечірка. Перша його фраза: «Вперше бачу 1 січня таку свіженьку та тверезу людину». Почали зустрічатися, а 28 квітня вже одружилися. Коли мені запропонували роботу в Запоріжжі, Вадим мене підтримав, недовчившись рік, покинув інститут і поїхав зі мною до Запоріжжя. Вадим був творчою людиною: він гарно малював, прекрасно грав на гітарі, багато що робив руками, в домі все ремонтував. І коли його не стало, я це відчула, у мене виникли проблемі: скільки всього було на ньому, скільки всього він робив. Мені довелося вчитись жити без нього.
• Ви приїхали до Запоріжжя, чи сподобалося нове місто, театр, новий колектив?
• Я дуже важко звикала до Запоріжжя, важко і довго. Зараз Запоріжжя дуже красиве місто, а тоді ні. Харків інтелігентне місто і люди там надзвичайно інтелігентні, а Запоріжжя у мене викликав шок. Певно, якщо б я знала раніше це місто, я б не погодилася сюди їхати. 
• А що тоді вас тримало в Запоріжжі?
• У мене було кілька пропозицій в інші театри тогочасного Радянського Союзу. Але у мене було багато роботи в Запоріжжі, в нашому театрі, було багато гарних ролей, я не відчувала творчій голод. Мене тримала робота, і у мене було все, що мені було потрібно. Я була зайнята майже кожній виставі: режисери давали мені ролі, була, як кажуть, затребуваною актрисою і не було необхідності в іншому театрі. 
• Ваша перша роль в театрі Молоді?
• Це була вистава «Привіт, синичко!» за оповіданням Всеволода Нестайко. Головну роль хлопчика-старшокласника виконував Володимир Голяк, а я грала його подружку, дівчинку Олю. Це була наша перша партнерська робота з Володимиром Голяком, і далі ми багато разів грали в парі в інших виставах: «Ромео і Джульєтта», «Назавжди дев’ятнадцятирічні», «Приборкання норовливої».
• А є у вас улюблена роль?
• Є ролі на яких, ми чогось навчаємося, на яких ми зростаємо, ролі де ми відкриваємо для себе щось нове. Обожнюю грати в казках, бо там можна побешкетувати та побалуватися. Я дуже любила роль Мухи в виставі «Муха-Цокотуха». Ця вистава мені запам’яталась і ще ось чим. Казка здавалась перед Новим Роком, отже, перед моїм днем народження. Останній прогон був на мій день народження, але ми так хвилювалися, нічого не встигали, костюм у мене був ще не готовий, і про своє свято я забула. І в театрі ніхто не вітав мене. Вже одинадцята година ночі і Олександр Петрович Король каже: «Давайте ще один чистий прогончик». А тоді вистави проходили під живу музику, у нас був свій оркестр. Починається прогон і в той момент, коли я починаю співати пісню, оркестр починає грати пісню «Нажаль, день народження тільки раз на рік» – і почали мене всі вітати. Це було так зворушливо!
А ще важливою для мене була роль Джульєтти, ця роль мене теж дещому навчила.
• А зараз які ролі улюблені?
• Обожнюю виставу «Останній палкий закоханий». Це велике щастя, що Серій Геннадійович Цевельов запропонував грати в цій виставі. Я дуже дорожу цією виставою, і отримую велике задоволення працюючи в ній. Ніколи не було у мене такого різноманіття характерів в одній виставі. 
• Як вам вдається за 15 хвилин антракту перелаштуватися і вжитися в новий образ.
• За ці 15 хвилин я встигаю тільки перевдягнутися і одягнути перуку. А вся робота по пошуку характерів, образів відбувається в репетиційний час. А далі, коли я починаю говорити текст, з’являється образ, іноді все відбувається інтуїтивно. Взагалі я інтуїтивна людина, у мене немає теорій. Коли я читаю матеріал, у мене відразу народжується персонаж, я бачу який він, я бачу стиль його поведінки, я бачу картинки. А потім я це граю. 
• Валерія Леонідівна, що для вас театр?
• Театр – це більша частина мого життя, це не моя робота, це моє покликання. У кожної людини є своє покликання. Велике щастя для людини знайти своє покликання. Тут головне не помилитися, а якщо помилився, то вчасно це зрозуміти. Я вважаю, що театр це те, для чого я народилась. Все моє життя підпорядковане театру.
• Як ви проводити вільний час? Чи є у вас хобі?
• Вільний час полюбляю проводити на природі, на самоті, в тиші. Люблю бувати на дачі. Коли у мене було більше часу – полюбляла готувати, особливо десерти.
Ще я викладаю у школі мистецтв №4. Викладаю у діточок 8 класу, їх я веду з першого класу, вони для мене як рідні, мої творчі діти. Коли їм хтось робить зауваження, я сприймаю це особисто. Мої дітки дуже талановиті, а один з них працює в нашому театрі, в дитячому шоу «Вірю в дива» Єгор Хоменко. Я дуже ним пишаюсь, він приймає участь в багатьох фестивалях і займає там перші місця.
• Ваша дочка Тетяна вже маленька актриса, вона грає у шоу «Вірю в дива», «Кицькін дім» та у новій виставі «Чарівна перлина Адельміни», певно, і вона мріє стати актрисою?
• Так мріє. При чому вона, як і я в дитинстві, впевнена, що нею буде.
• Ви займаєтесь акторською майстерністю з Тетяною дома?
• Ні, їй не можливо щось викладати, вона дуже творча, але не любить коли її чомусь навчають та роблять зауваження. 
Дякую вам, Валерія Леонідівна, за те, що в такий насичений, передноворічний період, знайшли час для нашого інтерв’ю.

Післямова
Як завжди мої враження від розмови, те, що не можна передати словами, а дуже хочеться. 
Я розмовляла з вродливою пані, яка дивилася на мене уважними поглядом, і я відчувала, яка переді мною сильна, глибока людина, наповнена внутрішнім життям. Вона знає про що каже, а про що не треба казати, залишивши собі особисті переживання душі. 
Мабуть, дійсно призначення Валерії Лютинської в цьому житті було вирішено десь в небесних сферах. Її любить сцена, допомагаючи їй творити різних персонажів: в її акторському репертуарі не тільки чарівні дівчини, привабливі жінки, вередливі панянки, а й хлопці. На сцені актриса Валерія Лютинська віртуозна, яскрава і надзвичайна. Вона вміє грати у величезних залах, охоплюючи глядачів своєю енергією навіть в останньому ряду, і в маленьких – підкорюючи глядачів правдивістю, щирість та відкритістю. Вона завжди неповторна в кожній ролі. Найяскравіший доказ цьому вистава «Останній палкий закоханий», в якій вона грає трьох різних жінок. Їй вдається «обкрутити» глядачів, запевнити їх в тому, що кожну нову жінку, котра приходить на побачення, грає інша актриса, а не одна й та сама. На сцені вона сяє, виблискуючи різноманітними різнокольоровими прийомами, дивує артистичністю та майстерністю, ювелірно зробленою роллю. Безумовно, це талант, але за цим ще – величезний труд, вимогливість, насамперед, до самої себе, продуманість кожної деталі ролі, кожної рисочки характеру свого персонажу, чіткий відбір і натхнення. А ще величезна любов до театру!