Закінчив Дніпропетровське театральне училище (нині театрально-художній коледж) в 1987 р.

У Запорізькому обласному театрі юного глядача працював в 1988-2002 рр. Повернувся в театр в 2010 р.

1998 р. - диплом «Надія Січеславни-1998» на фестивалі на найвищу нагороду Придніпров'я «Січеславна-1998» за роль начальника вокзалу в спектаклі «Безіменна зірка» М. Себастіану

В 2016 р. - отримав почесне звання "Заслужений артист України"

2017 р. - диплом "Краща чоловіча роль" ІV міжнародного фестивалю Українського театру «Схід-Захід» м. Краків (Польща), вистава "Вальс випадку" В. Аіма.

 Представляємо вам інтерв’ю з талановитим та харизматичним заслуженим артистом України Максимом Березнером.

• Максиме, звідки ви родом?
•  Народився я в місті Запоріжжя. Виріс в родині технічної інтелігенції. Мій дідусь Самуіл Березнер, пройшов усю вітчизняну війну до Берліна, командував ротою розвідки, закінчив війну полковником, приймав участь у відновленні Запорізького краю. Потім був назначений  директором Метізного заводу. Сім’я мами з Донбасу, з міста Іловайськ, де я провів більшу частину свого дитинства. Моя мати заслужена актриса України Алла Миколаївна Карпенко, працює в театрі імені В. Магара. Отже все моє дитинство проходило в театрі.
• Який ви були в дитинстві?
• Ой, я був жахливий, жахливий! (сміється). Я влазив всюди, постійно, ходяча катастрофа. Сказати, що я був бешкетник – це нічого не сказати. Я був хлопчиком з фантазією, втягував в свої витівки всіх дітлахів. Пам’ятаю, як в дитинстві я взяв янтарні прикраси мами і оголосив їх скарбами піратів. Ми їх закопали десь у дворі. А справа в тому, що скарби нам допомагав заривати якийсь безхатько, тому прикраси ми потім не знайшли, хоча з мамою перекопали увесь двір. Добряче мені тоді дісталося.

З трьох років я почав читати, мені це дуже подобалося, в бібліотеці я був частим гостем. Зачитувався науковою фантастикою, фєнтезі. Читання захоплювало мене настільки, що всі навколо не розуміли: «Чому хлопчик, який стільки часу проводить в бібліотеці, так погано вчиться? Я вчив те, що мені подобається. До речі, вчився я в загальноосвітній школі №44. Математика – це не моє, не запам’ятовую цифри. Вивчити номер телефону – для мене це жахлива проблема. До речі, важко було в виставі «Вальс випадку», там треба було рахувати. Це буд ад! Доводилося зазубрювати. 

Дуже любив в дитинстві розповідати історії. Найяскравіший спогад з дитинства, як мене тато відводив до дитячого садка і розповідав про Мауглі, а потім я цю історію переказував всім. Мій дідусь від моїх переказів сміявся до коліків. Так було і в школі. Я дуже любив історію і вчитель історії теж поважав мене. На уроках бувало він про щось розповідає, а потім каже: Максиме, розповідай далі ти. Я починаю розповідати, книга закінчувалась, а я не зупинявся. Так, я дуже багато фантазував в дитинстві, жив в світі фантазій та історій. І цьому є пояснення: я ріс в театрі.

Взагалі у мене багато веселих історій пов’язаних з театром, наприклад, коли мене приймали в піонери. Це святкове дійство мало відбутися на сцені театру ім. Щорса (нині ім.В.Магара). Але треба було чекати, а для Максимки це був рідний театр, а чекати це дуже сумно, тому, щоб час пройшов швидше і веселіше, я побіг в репетиційну залу. А на той час готували до здачі виставу «А зорі тут тихі», тому реквізит в залі був відповідний: автомати, кулемети – і я загрався. І ось по внутрішній системі зв’язку театру я чую: «Максим! Швидко на сцену!». І я побіг. Але гумор був не в тому, що я майже не запізнився на посвяту, а в тому, в чому я з’явився: німецька каска, німецький автомат, а на білій сорочці, на рукаві, пов’язка зі свастикою. Пощастило, що я не встиг вискочити на сцену. Мене перехопила вчителька і швиденько перевдягла. Актори досі зі сміхом згадують цю історію. 

• Певно, ви вже тоді мріяли стати актором?
• Ні, я ніколи не мріяв бути актором. Я завжди приймав участь в різних заходах, мені це подобалося, але актором бути не хотів. Я активно займався спортом. Спочатку був в спецкласі по плаванню. Потім батьки зрозуміли, що відомим плавцем я не буду, і в дванадцять років я почав займатися вільною боротьбою. Мені подобалося займатися спортом, у мене були гарні тренера, були і перемоги. Але ледар я жахливий.
• Чи влюбливий ви були? Пам’ятаєте перше кохання?
• В дитинстві був дуже влюбливий. Постійно в когось закохувався. Так як я багато читав, і про кохання теж, то хотілося це кохання втілити в життя, але нічого не вдавалося. Життя, воно інше, не таке, як у книжках. Перше кохання було в училищі, закохався у дівчину зі старшого курсу. Це кохання тривало не довго, приблизно тиждень, але страждав я дуже довго. Нерозділене було кохання.
• Максиме, а як з’явилося бажання стати актором?
• У зв’язку з моєю «успішністю» по вільній боротьбі, 9-10 клас мені не світив. Треба було обирати куди далі. Біля нашого дому було училище водного транспорту і всі думали, що я піду туди далі навчатися. Але я вирішив інакше. Бажання виникло спонтанно, треба було щось вирішувати. Вмів я тільки це: легко вчив тексти, гарно розповідав вірші, з легкістю копіював акторів театру. Мені достатньо один раз показати і я відразу повторював і жести, і інтонацію. Зі своєю тіткою я вивчив те, що було треба до вступу в Дніпропетровське театральне училище. Вступив сам, без прізвища мами.
• Як навчання давалося?
• Вчився я чотири роки у чудового майстра Віталія Інокентійовича Ковалевського. Все, що пов’язано з театром давалось завжди легко. Але були і проблеми. Перший курс було все відмінно, а на другому курсі змінився майстер курсу, прийшов саме Віталій Інокентійович, і мені «світила» двійка. Відбулася розмова. Віталій Інокентійович тоді мені сказав: «Мені вас навчати немає чому, ви все вмієте, ви дивитесь виставу, все добре схоплюєте, а потім видаєте за своє, легко – «лівою ногою». На заняття ви ходити не збираєтесь, вам Бог талант, але вчитися, розвиватися далі ви не хочете, вас задовольняє копіювання, ви мені тут КВК влаштовуєте». Для мене світ звалився, мене дійсно майже не вигнали. Треба було зібратися і щось робити. Я став старанним студентом, ходив на всі заняття. До того ж він мене сильно спровокував. Справа в тому, що я був молодий хлопець, шістнадцять років, і, звісно, захоплювався дівчатами. Але я не був популярним серед дівчат, а ще в той час переживав нерозділене кохання. А майстер і каже: «А був би ти гарним актором, все б вдавалося». Ми спілкувалися чотири години. Віталій Інокентійович розповідав мені про акторів: чому вони популярні, чому в них закохуються дівчата, хто такі чоловіки взагалі. Тобто все те, що зараз робить Геннадій Вадимович Фортус, розмовляючи зі своїми студентами та молодими акторами. Він пояснив те, що займаючись акторською професією, театром серйозно, я зможу змінити себе. Я прислухався. Почало все вдаватися. І як тільки у мене все добре стало складатися в професії, тут я почав залишати розбиті дівочі серця.
• Куди після закінчення училища?
• Після училища я прийшов в театр Молоді. Моя мати була категорично проти того, щоб ми працювали в одному театрі. І я не жалкую: я знайшов свій театр, свій театр в якому є Я. Прийшов в театр в 1987 році – і відразу мене забрали в армію.
• Максиме, розкажіть нам про вашу службу?
• Мені пощастило служити в Північному флоті, в Полярному, біля Полярного кола. По-різному було: і красиво, і холодно, і моторошно, і складно, і цікаво. Але я і тут зробив кар’єру. Завдяки моїй освіті, мене відразу відправили «підіймати» творчу самодіяльність. Я вів всі концерти, дискотеки, танцював брейкденс, читав вірші. Звісно служба була, але творчості було більше. Після служби, в 1989 році, повернувся в театр.
• Пам’ятаєте перші вистави, в яких ви грали?
• Це дитячі казки, але які не пам’ятаю. А перша вечірня вистава це «Плаха» Ч.Айтматова, грав Узюкбая. Пізніше мене швидко ввели в вистави «Королівський особняк», потім «Езоп».
• Яких ролей більше було драматичних або комедійних?
• Різні були, але напевно більше у мене виходили комедії.
• Максиме, що для вас театр?
• Все. Починаючи від моїх обов’язків служити театру до внутрішнього стану самотності без нього. Можна займатися різними речами, сублімувати театр в собі, але він все одно з тебе не йде. Якщо у тебе не має свого театру, то ти починаєш створювати його в житті. А життя – це не театр, життя повинно бути справжнім. Для мене основне місце, де я можу бути собою і робити те, що у мене виходить найкраще – це театр, це сцена.
• В 2001 році ви пішли з театру, чим займались в цей період свого життя?
• Мене давно звали в шоубізнес. Спочатку працював на Таврійських іграх в якості заступника директора на конкурсі «Королева України», потім працював в Москві, Одесі, Києві.
• Сумували за театром увесь цей час?
• Так, завжди сумував за театром. А 2010 році Геннадій Вадимович прийняв мене назад в театр.
• Важко було повертатись на сцену?
• Так, дуже важко. Перша вечірня вистава після повернення – знову «Езоп», потім «Вальс випадку».
• Чи є у вас улюблена роль?
• Ні, не має. Всі ролі улюблені. Не люблю роль Езопа, внутрішньо важка роль для мене, я інший. Якщо сцена для тебе катування, і ти не отримуєш задоволення і кайф, то краще на неї не виходити. Сцена – це праця, сумніви, депресії, хвилювання, але в той же час є інший бік, заради чого ми це робимо – щоб глядач отримав задоволення від вистави. Театр – це неймовірна праця, це подолання своїх глибинних комплексів або подолання страху показувати ці комплекси.
• Ні для кого не секрет, що у Вас, Максиме, багато шанувальників, особливо жінок. Розкрийте секрет свого успіху?
• Це для мене самого таємниця (сміється). Я багато аналізував з цього приводу, напевно, справа в тому, що я не боюся бути собою: і зворушливим, і смішним, і не дуже гарним. Багато хто боїться зняти свою маску, але коли вона все одно зникає, актори стають вразливими. А я не боюся бути вразливим, хоча в деяких виставах вразливий. Я не граю смішного, я дійсно смішний. Для мене це серйозно і трагічно. А секрети успіху вистав – вони непередбачувані.
• Який Ви за межами сцени, в звичайному житті?
• Різний: веселий, з почуттям гумору, запальний, галасливий, глибокий, філософський. У мене є полярність: я можу влаштувати скандал на рівному місці, а можу бути миротворцем, і всіх мирити.

Не люблю спілкуватися з людьми, які мені неприємні.

Люблю рибалку. Професійних рибалок боюся, я люблю сам процес: природа, річка, шашличок. Люблю активний відпочинок. Люблю купатися: в річці, морі, басейні.

Подобається ходити в театр, але я боюся туди ходити, тому, що дуже комплексую, коли щось не подобається, нервую.

Люблю гучні компанії, але з тих людей, які мені приємні, яких я розумію.

• Які жінки вам подобаються?
• Мені подобаються всі жінки. Я така людина, якщо закохуюся, то в одну жінку. Так жінки прекрасні, так ми можемо ними милуватися та захоплюватися, але без кохання не можна.
• Ви однолюб?
• Все життя я вважав, що ні. Але проживши деякий проміжок часу, зрозумів, що треба бути однолюбом Головна жінка в житті повинна бути тільки та, яку ти кохаєш. І важливо не тільки, щоб любов прийшла, важливо втримати її.

В особистому житті у мене все чудово: поряд зі мною жінка, яку я кохаю, і це взаємно. Вона актриса. Не зважаючи, що у мене більший досвід, я не втручаюся в її професію, не стою між нею і професією. Досягнення кожної людини повинно бути його досягненнями і не можна у неї цього красти.

Завдяки моєму коханню я зараз живий. Моя кохана жінка врятувала мені життя в аварії, яка трапилася нещодавно. І це знакове для мене. Сталася аварія, були пошкоджені гальма і вона своїми ніжними руками висмикнула ручні гальма.

Вона же врятувала життя моїй мамі, її передчуття врятували. Ми їхали відпочивати, вона раптово стала  вмовляти повернутися, я розсердився, але розвернув машину, і ми поїхали до мами. А в цей час мамі було погано, ми приїхали вчасно, мабуть ще кілька хвилин і було б вже пізно. Ось так в нашій сім’ї з’явився Янгол-охоронець.

Я вважаю, що мені дуже пощастило в житті: пощастило і в професії, і в особистому житті.

Дякую, вам Максиме за відверте інтерв’ю.

До речі, Максим вперше говорив про особисте життя. Так як вважає, якщо розповісти мало, то хтось образиться, багато – навіщо, це зайве. Післямова.

Ось такий він Максим Березнер. Прекрасний актор, який дивує своєю багатогранністю і непередбачуваністю. Він виходить на сцену і вже через пару хвилин ви не можете відірвати від нього очей, настільки він цікавий. Йому підкорюється і трагедія, і комедія. Трагічна роль у виставі «Вальс випадку», роль Янгола. На фестивалі в Польщі його назвали Мефісто. Яка міцна, потужна енергія йде від нього на цій виставі. На сцені галантний чоловік, стриманий, однак часом загрозливий. Чіткий крок, точність рухів, надзвичайна зібраність, увага, та раптом несподівано ніжний рух руки, співчуття в голосі, пильний, але ласкавий погляд на героїню, яку грає Любов Фриган. Все органічно і переконливо. Він приковує, за ним невпинно слідкуєш, намагаючись зрозуміти хто ж він такий: добрий янгол, чи суровий суддя, чи допоможе він героїні, чи згубить її. І дивлячись на Максима Березнера в цій ролі мимоволі питаєш себе: чи це той актор, який підкорив тебе в ролі Возного у виставі «Наша Наталка, або Що ви кажете про любов?» (Наталка-Полтавка»). Його Возний надзвичайно кумедний: псевдорозумний, самозакоханий, і в той же час невпевнений. А як він грає сцену залицяння Возного до Наталки! Сласний, похітливий аж до нестями! Комедійний шедевр. Багато ролей зіграв Максим Березнер. Він різний в різних комедіях, граючи завжди свого персонажа, а не самого себе. Певно тому нам так цікаво, як він зробить нову роль в новій комедії.

Однак він майстерно може змішати в єдине всі жанри: комедію, трагедію, драму  і фарс, а й ще трохи мелодрами. Із цього міксу вийде повноцінна і, що надважливо, цільна роль. Такий він в «Розпуснику», в «Сто тисяч», «Ladie’s Night», в «Езопі».

Талановитий актор, який може бути різним: серйозним, вдумливим, поважним і кумедним, смішним і зворушливим. Може бути філософом і блазнем, Янголом і Мефісто. В драмах від доводить глядача до сліз, залишає в глибоких роздумах, а в комедіях розсмішить так, що мало не буде.